ОПЕРАЦІЯ «ЗАПАД» – масова депортація населення Західної України.

 

О 2-й годині ночі 21 жовтня 1947 року багато мешканців Львова були вимушені пробудитися. До квартир ще сонних людей вривалися військові у шинелях й після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого у вантажівках доправляли на залізницю. О 6-й годині ранку такі набіги стали відбуватися і по селах. Озброєні бійці внутрішніх військ МҐБ та МВД оточували село і за списками вилучали родини повстанців, проводячи обшуки у господарствах з метою виявлення криївок та місць укриття підпільників, вилучення зброї, антисовєтської літератури тощо. Той день був надто холодним, навіть як для пізньої осені: сніг у районі Надвірної та Жаб’я (тепер Верховина) випав заввишки до двох метрів…

Операція «Запад» була однією з найбільш масових і короткотермінових сталінських депортацій. Для населення Західної України це була справжня етнодемографічна катастрофа. Ідея проведення репресивно-виселенської акції виникла у совєтських органів державної безпеки ще на початку 1947. Планування проводилося на рівні союзних МВД та МҐБ СССР. У такий спосіб совєтське керівництво сподівалося остаточно знищити соціальну базу українського підпілля у регіоні та, врешті-решт, саме підпілля.

Підготовка до цієї операції тривала півроку. Причини її проведення були чітко озвучені Микитою Хрущовим на засіданні секретарів обкомів і начальників обласних управлінь МҐБ 23 квітня 1947 року у Львові: «Ганьба нам, уже два роки Шухевич сидить у нас, і не можемо з ним впоратися». На нараді було визнано актуальність виселення усіх родин активних національних діячів. М.Хрущов стверджував, що “якщо це питання (тобто питання виселення) туго проходить, то це потрібно прискорити, потрібно вдарити по цій лінії, більш активних посібників ОУН потрібно виселити”.

Влада поставила жорстокий вибір перед більшістю мешканців сіл Західної України, оскільки в багатьох з них близькі воювали під прапорами УПА. Вибір полягав у наступному — потрібно видати своїх рідних, фактично на тортури і розстріли, етапування на північ, інакше їх самих відправлять на Сибір. Жителі розуміли це, і, згідно своєрідної “доброї поради” працівників карних органів першими звертались по дозвіл на переселення до Казахстану або Сибіру. Про це свідчить лист Т.Строкача, міністра внутрішніх справ України, написаний 7 червня 1947 року і направлений до першого секретаря ЦК Кагановича. Він супроводжував заяву жителів двох сіл — Бодаки і Маніво.

Селяни у своєму колективному зверненні писали наступне: “Доводимо до відома МВД УССР, що села Маніво і Бодаки бажають переселитися на нові оселі в східні області Сибіру. Причиною переселення є густота населення. Так, на одну людину припадає 0,75 сотих гектара землі пересічно.” Але у наступному реченні заяви розкривається істинна причина прохання про переселення у Красноярський край або Акмолинську область: населення не може видати повстанські сховища органам влади.

Суттєво пришвидшила реалізацію диявольського задуму постанова Ради Міністрів СССР від 10 вересня 1947 «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців». Відповідно до цієї постанови передбачалося забезпечити вугільну промисловість СССР робочою силою за рахунок родин учасників українського підпільного руху та членів УПА, яких мали скеровувати на шахти вглиб СССР.

Для виконання урядової постанови був складений «План заходів МВД СССР по перевезенню спецпереселенців із західних областей УРСР». Депортацію проводили МҐБ та МВД УССР. Ще на початку жовтня 1947 р. МВД СССР видало вказівку про відправлення у віддалені регіони СССР із західних областей «спецконтингенту» – 50 ешелонів членів родин повстанців (25 тис. сімей загальною кількістю 75 тис. осіб). Ретельність підготовки у Києві та Львові масової депортації нагадувала планування великої стратегічної бойової операції. Був спланований кожен крок, розписана кожна дрібниця: від складання списків кандидатів на виселення до підготовки транспорту, розподілу військових підрозділів по населених пунктах та визначення маршрутів переселення. У плануванні були задіяні місцеві райкоми КП(б), райвідділи МВД і МҐБ. У західноукраїнські області було прикомандировано оперативний склад МҐБ та МВД з інших областей. Зокрема, для організації завантаження та охорони переселенців у західні області України прибув начальник конвойних військ МВД генерал-лейтенант Бочков з групою офіцерів. Для проведення заходу були мобілізовані всі автотранспортні засоби, гужовий транспорт і засоби зв’язку.

Органи залізничного МВД (10–25 осіб на село) за підтримки уповноважених райвідділів МҐБ формували у селах списки для виселення і систематично перевіряли місця перебування осіб, які підлягали депортації. На початку жовтня були складені плани операції щодо кожного району. За наполегливими проханнями секретарів обкомів, затверджені МҐБ плани виселення сімей учасників збройного підпілля збільшувалися, як, наприклад, у Волинській області – з 2,5 тис. до 2,7 тис. сімей.

Для керівництва заходами з масової депортації був утворений оперативний штаб, який очолив заступник міністра внутрішніх справ УССР М. Дятлов. Штаб дислокувався у Львові. Був встановлений чіткий графік прийому людей та відправлення ешелонів за заздалегідь встановленими маршрутами. Для проведення операції було залучено 13 тис. 592 співробітника органів внутрішніх справ і військовослужбовців. В середньому біля кожного депортованого був один озброєний чоловік. Транспортування населення мало відбуватися із 87 залізничних станцій Західної України. Завчасно створили 6 спеціальних збірних пунктів: у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі (в одному збірному пункті могло одночасно перебувати 10 тис. 550 осіб). Зокрема, збірний пункт у Львові на станції Клепарів охоплював Щирецький, Пустомитський, Винниківський, Ново-Яричевський та Брюховецький райони. Підготовка операції здійснювалася таємно. Другорядні виконавці дізналися про неї лише перед її початком. Окрім партії, МҐБ та МВД, до операції залучили господарський і комсомольський активи, «стрибків» (учасників винищувальних батальйонів). Останні проводили подвірні ревізії та опис майна селян напередодні депортації, пояснюючи це загостренням міжнародної ситуації.

Враховуючи попередній досвід проведення виселенських акцій, аби не допустити нападів боївок ОУН на ешелони із депортованими, напередодні операції на дорогах, перехрестях, залізничних станціях та колії патрулювали війська МҐБ. Виселення відбулося на підставі постанов оперативних штабів і особливих нарад МҐБ західних областей.

Підпілля попереджало про заплановану акцію, зокрема через поширення листівок «Ховайтеся, вас будуть виселяти». Проте точна дата виселення до кінця була невідомою, тому лише небагатьом вдалося врятуватися від депортації. Наприклад, на момент проведення виселення 21 жовтня у Рівненській області органи МҐБ не виявили 338 родин (2 тис. 310 осіб), яких планували депортувати. Деякі родини напередодні операції спробували втекти в ліс, однак більшість з них згодом схопили совєтські каральні війська.

За підрахунками, в операції брали участь близько 37 тис. осіб з оперативного складу та військ МҐБ/МВД, прикордонних військ, близько 8 тис. «стрибків» та 34 тис. членів совєтського партійно-господарського та комсомольського активу.

Люди не мали можливости підготувати собі їжу чи теплі речі. Їх швидко вантажили на підводи або у вантажівки й доправляли до залізниць. На те, щоб зібратися, виділяли 2 години, однак на практиці приписи керівництва часто ігнорувалися – виконавці намагалися виконати плани за рекордно короткий час.

Під час виселення виявляли підпільні криївки, вилучали зброю, націоналістичну літературу й антисовєтські листівки, брали у полон учасників підпілля, знищували «бандитів». Траплялися випадки збройного спротиву підпілля виселенській акції, однак вони не мали значного успіху.

Про хід операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки генералу С. Савченку та міністру внутрішніх справ УССР генералу Т. Строкачу. О 10-й годині ранку вантаження «спецконтингенту» розпочалося на 53 станціях з 87-ти. У перших доповідних йшлося про «незначні труднощі», пов’язані з погодніми умовами. Зокрема, у Станіславській та Тернопільській областях лютували сильні хурделиці. Випав сніг, товщина шару якого місцями перевищувала один метр, був пошкоджений телефонний зв’язок із багатьма районами області, 500 машин стояли у заторах і не могли виїхати до залізничних станцій. У таких районах шлях спецзагонам прокладали танки і бронетехніка. Через це в інших областях використовували переважно гужовий транспорт, а наданий автотранспорт лише частково.

У наступних повідомленнях йшлося про випадки мародерства серед місцевого населення, в яких брали участь співробітники МҐБ та МВД. Зокрема, уповноважений райвідділу МҐБ Рокитнянського району силоміць відібрав у людини діжку з м’ясом, яку дозволялося взяти у далеку дорогу. Чимало виконавців намагалися отримати власну користь, проводячи конфіскації майна депортованих та приховуючи його від обліку. Розкрадали майно виселенців також інші посадові особи. Загалом у Рівненській області було зафіксовано 70 випадків мародерства. Так само зловживали своїм владним становищем і функціонери різних рангів у Львівській області. Крали все, що могли вкрасти. Траплялися і гірші випадки. Зокрема, у с. Новосілки Здолбунівського району один із оперативних працівників МҐБ убив шестирічну дитину місцевої селянки, яку не виселяли. Вона просто потрапила від «гарячу» руку.

Вже у четвертому повідомленні о 20-й годині вечора 21 жовтня 1947 р. кількісні показники операції значно збільшилися, хоча вантаження в ешелони відбувалося дуже повільно. Лише на 9 станціях з 87-ти воно було завершене. Жоден з ешелонів, підготовлених до відправки на північ СССР, не вирушив до місця призначення. Лише наступного дня, 22 жовтня 1947 р., почався рух депортованих по залізниці. О 6-й годині 38 хвилин ранку перший ешелон, в якому було 1 293 особи, рушив зі станції Ковель за адресою станція Усятин Томської області. Через 20 хвилин зі ст. Львів-Клепарів у тому ж напрямку вирушив другий потяг, в якому знаходилося 1878 осіб. А далі з інтервалом у 2-4 години такі ж ешелони один за одним відправлялися із залізничних станцій Чорторийська, Луцька і Ковеля.

…Серед десятків тисяч людей, яких у товарних вагонах, наче худобу, везли до Сибіру, забившись у куток, сиділа жінка (її ім’я залишилося невідомим). Уранці, розповідала вона, до неї вдерлися озброєні вояки МҐБ і вигнали з хати, навіть не дали змоги взяти із собою теплий одяг. Відпровадили разом з іншими односельцями до залізничної станції та загнали у вагони. Під час зупинки на станції Остріг їй удалося вирватися з рук працівників МҐБ і втекти. Проте її впіймали й, попри відчайдушний опір, повернули у вагон із виселенцями. Хто знає, скільки їх тоді згадувало про поширювані повстанцями листівки з попередженням: «Ховайтеся! Біда! Вас виселять!»…

Хід операції поступово входив у заплановане русло. Місцеві партійні бонзи прагнули продемонструвати перед вищим керівництвом свою сумлінність у виконанні завдання партії і перевиконували планові цифри з виселення родичів учасників самостійницького руху. Надзвичайно блискавично була проведена депортація у Рівненській області. У більшості сіл операція зайняла всього 3-4 години. За одну добу здійснили примусове виселення у Волинській та Львівській областях. Тернопільську та Дрогобицьку області також зарахували до «передових» у проведенні депортації.

По обіді 23 жовтня 1947 р. було завантажено 24.799 сімей, 73.428 осіб були вивезені у 34 ешелонах з 44 запланованих. Після цього ще три дні меншими партіями на північ СССР вирушали ешелони з родичами українських повстанців і підпільників. Операція «Запад» завершилася 26 жовтня 1947 р.

Загалом із західних областей України (за винятком Закарпатської) було виселено 26.332 сім’ї (77.291 осіб, з них 18.866 чоловіків, 35.441 жінку і 22.279 дітей). Зокрема, з Рівненської області депортували 3367 родин (11.347 осіб), з Волинської – 2711 родин (9050 осіб), із Львівської – 5223 родини (15.920 осіб), з Тернопільської – 5000 родин (13.508 осіб), зі Станіславської – 4512 родини (11.883 особи), з Чернівецької – 613 родин (1627 осіб), з Дрогобицької – 4504 родини (14.456 осіб). За соціальним складом серед депортованих сімей переважали середняцькі селянські родини, які становили економічну основу західноукраїнського села, що призвело до руйнації традиційної соціальної структури.

Більшість депортованих – 21.197 сімей (61.066 осіб) скеровано на роботу у вугільну промисловість східних районів СССР, решту – 5264 сім’ї (15.202 особи) відправили в Омську область, де надалі використовували їх на промислових підприємствах та у сільському господарстві. Сотні виселених літніх людей і дітей померло під час транспортування на північ СССР. Під час довгої дороги на схід 875 виселенців намагалися втекти з ешелонів, 515 з них схопили конвоїри.

Серед виселених було чимало вдів і сиріт, чоловіки і батьки яких загинули в роки боротьби з тоталітарним режимом. До практики репресій проти них сталінське керівництво вдавалося ще під час «Великого терору» 1937–1938 рр., а також у 1939–1941 рр. під час «совєтизації» Західної України. Після війни принцип колективної відповідальности вкотре був апробований на рідних загиблих вояків УПА та членів ОУН. Його мета – докорінно винищити всю родину, хоча б один із членів якої брав участь у збройному опорі совєтській владі.

Масові жовтневі депортації 1947 року із Західної України були найбільшими серед усіх інших, проведених сталінським режимом з метою «пацифікації» регіону у повоєнний період. Злочинна акція проти людяності зумовила суттєве зменшення сільського населення, порушила статеву та вікову структуру мешканців Західної України. В атмосфері страху і терору селяни стали активніше записуватися у колгоспи, аби убезпечити себе від можливих репресій. Депортація пришвидшила колективізацію західноукраїнського села та знекровила соціальну базу українського націоналістичного підпілля.

З висланих із західних областей України восени 1947 року на працю у вугільну промисловість східних районів СРСР були направлені 21.380 сімей , або 61.814 особи, з них: на комбінат «Кузбассуґоль» – 10.273 сім’ї , або 30251 особу; на комбінат «Челябінскуґоль» – 3728 сімей , або 10.495 осіб; на комбінат «Молотовуґоль» – 1743 сім’ї , або 4976 осіб; на комбінат «Карагандауґоль» – 3143 сім’ї , або 8191 особу; на комбінат «Востсібуґоль» – 1834 сім’ї , або 5203 особи; на підприємства вугільної промисловості Красноярського краю – 659 сімей, або 1698 осіб; 5264 сім’ї, або 14.378 осіб, були направлені в Омську область, де були працевлаштовані в сільському господарстві і на промислових підприємствах .

На підставі Постанови Ради Міністрів СССР № 34- 14с від 8 січня 1945 р. в місцях поселення були організовані спецкомендатури, на які покладалися такі обов’язки: облік спецпереселенців і нагляд за ними з метою запобігання втеч з місць поселення і виявлення серед них антирадянських та кримінально- злочинних елементів; організація і розшук втікачів спецпереселенців ; попередження і припинення заворушень у місцях поселення ; здійснення контролю за господарським і трудовим влаштуванням спецпереселенців; прийом від спецпереселенців скарг, заяв та забезпечення за ними необхідних заходів; видача дозволів на право тимчасового виїзду за межі району розселення.

З метою попередження і припинення втеч органи МВД вели агентурно-оперативне спостереження за спецпереселенцямі. Якщо вони виявляли осіб, які мали намір здійснити втечу, за ними організовувалося повсякденне агентурне спостереження і забезпечувався гласний нагляд, їх зобов’язували періодично з’являтися до спецкомендатур для реєстрації.

Однією з причин втеч були неймовірно важкі житлово-побутові умови, а також відсутність у деяких сім’ях працездатних членів, котрі могли бути влаштовані на роботу. Серед спецпереселенців із Західної України було виявлено 3536 сімей, або 7186 осіб, серед яких не було працездатних членів, котрі могли би працювати на підприємствах вугільної промисловости. Розпорядженням Ради Міністрів СССР № 18249-рс від 10 грудня 1947 дозволено передати зазначених спецпереселенців в сільськогосподарські райони Казахської ССР, Кемеровської, Челябінської, Молотовської і Іркутської областей.

З висланих із західних областей України в листопаді-грудні 1947 р., станом на 1 лютого з місць поселення втекло 875 осіб, з них було затримано 515, перебували в розшуку – 360 осіб.

Загалом протягом 1944-1953 років із Західної України совєтською владою виселено 203 тисячі осіб. Кожен четвертий із депортованих загинув на чужині від голоду, холоду, епідемій та непосильної праці.
Операція «Запад» стала найбільшою депортацією, котра значно ослабила позиції українського визвольного руху в регіоні. І відтоді розпочинається поступовий процес трансформації УПА у збройне підпілля.

Рушив поїзд в далеку дорогу. За приблизними підрахунками істориків кількість депортованих із західних земель України протягом 1939–1941 рр. досягає 700 тис. осіб. Протягом 1939–1941 рр. на Західній Україні було заарештовано близько 60 тис. осіб, 50 тис. з яких розстріляли. За перші два тижні від початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. у тюрмах Західної України більшовики розстріляли понад 24 тис. в’язнів. Лазар Каганович примусове виселення населення Західної України, проведене 21 жовтня ухвалила указ «Про виселення із західних областей УРСР до областей: Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Свердловської, Тюменської, Челябінської .
Операція «Захід» розпочалася 21 жовтня, о 6 ранку. Командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Дятлов. Протягом доби виселили 26 644 родини, загалом 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Ла́зарь Мойсе́йович Каганович жид, злочинець, один з організаторів геноциду українців 1932—1933 років коли загинуло близько 7 млн Українців [Керівник від СРСР «акції Вісла» — депортації 1947 року більш ніж 480 тис. українців, а також репресій проти населення на території СРСР, Польщі та Чехословаччини.

Advertisements